Хронічний пієлонефрит. що важливо знати.

Хронічний пієлонефрит є наслідком невилікуваного або не діагностованого гострого пієлонефриту. Хронічним пієлонефритом можна назвати запалення нирок, яке не проходить протягом 2-3 місяців від початку гострого процесу.  Персистуюче запалення в нирці призводить до заміщення функціонуючої тканини на рубцеву – орган поступово зменшується в розмірах, втрачає можливість нормально функціонувати.  Основна причина хронічного пієлонефриту – це інфікування ниркової тканини, яке може відбуватися різними шляхами. Наприклад: 

• висхідним: хвороботворні бактерії піднімаються вгору до нирок із зараженого сечового міхура або уретри;
• гематогенним: мікроби зі струмом крові переносяться з різних осередків інфікування, найчастіше в результаті захворювання ЛОР-органів або стоматологічних;
• лімфогенним: бактерії потрапляють у нирки за допомогою лімфи. 

Найчастіший збудник – кишкова паличка. Але можуть зустрічатися й інші патогени, у тому числі гриби, віруси та мікобактерії туберкульозу. 

Симптоми хронічного пієлонефриту.

Протягом багатьох місяців і років захворювання протікає в’яло. Симптоми зазвичай проявляються під час загострень:

• підвищення температури;
• болі в попереку (з однієї або обох сторін);
• дизурія – зміна ритму та характеру сечовипускання, можуть з’явитися домішки в сечі; 
• погіршення загального стану: підвищена втома, зниження або відсутність апетиту, апатія, головні болі; 
• болі в животі, блювота та нудота, особливо в дітей;
• набряки – мішки під очима, одутлість обличчя. 

Діагностика хронічного пієлонефриту може бути утруднена в період ремісії через те, що симптомів і змін із боку сечовидільної системи та нирок може й не бути. Ускладнює постановку діагнозу й різноманіття клінічних форм захворювання. 

У діагностиці застосовуються:

• загальний аналіз сечі (лейкоцити, циліндри та білок у сечі);
• бактеріологічний посів – може ідентифікувати збудника захворювання. Посів робиться і для добору антибактеріальної терапії;
• біохімічне дослідження крові та сечі;
• загальний аналіз крові (анемія, прискорена ШОЕ, нейтрофіли);
• урографія – ретроградна та екскреторна;
• УЗД нирок;
• КТ;
• МРТ;
• біопсія нирки проводиться рідко, у неясних і сумнівних випадках.

Диференціюють хронічний пієлонефрит із гломерулонефритом, амілоїдозом нирок, гіпертонічним ураженням нирок, діабетичною нефропатією. Лікування хронічного пієлонефриту включає щадний, іноді постільний режим, дієту з обмеженням білка, солі, іноді кількості рідини та медикаментозну терапію. Рекомендується уникати переохолоджень, застуд. Також необхідне відвідування стоматолога та ЛОРа для ерадикації інфекцій. Медикаментозна терапія – це, у першу чергу, антибактеріальні препарати. Вони призначаються з урахуванням чутливості мікроорганізмів. Лікування може бути довгим і тривати до того моменту, поки посіви на інфекційних збудників не будуть стерильними. Після лікування загострення призначається протирецидивна терапія – тривале застосування уросептичних препаратів. Важливе місце в лікуванні хронічного пієлонефриту приділяється фітотерапії. Зазвичай використовуються відвари та настої ягід ялівця, хвоща польового, листя мучниці. Призначається за показниками й фізіотерапія. Лікування та діагностику хронічного пієлонефриту проводить нефролог, терапевт, лікар сімейної медицини. Лікування зазвичай амбулаторне. Госпіталізація потрібна у важких випадках.